«Я маю бути сильною»: історія родини з Ужгорода, яку роз’єднала війна

Кохання, сім’я, дружба, щастя – це все не може забрати навіть війна. І Соломінська Світлана з донькою Тетяною поділилися тим, про що варто говорити, як би важко не було.

Тендітна та водночас сильна Світлана тримає за руку свою 21-річну доньку, яка останні два роки служить її опорою, вони вже не заглядають в далеке майбутнє, очікують тільки закінчення війни в Україні, адже тоді тато і люблячий чоловік повернеться додому.

Світлана поділилася з редакцією Ужгород24 їхньою історією, адже поки коханий на війні, вона продовжує допомагати йому в тилу – донатити, збирати, розповідати про необхідність підтримувати та допомагати тим, хто захищає нашу країну.

Олександр Соломінський прийняв рішення піти добровольцем через 2 дні після початку повномасштабного вторгнення, 26 лютого 2022 року. Це рішення було емоційно складним для родини, але дружина Світлана не суперечила.

Ваш чоловік має військовий досвід?

Ні, досвіду взагалі не мав, не служив, можна сказати армія завжди його оминала. Проте він виріс у сім’ї військового і розумів поняття служби. Коли почалася повномаштабна війна, через два дні він повідомив що йде служити.

Ми не очікували війни. 24 лютого мене викликали достроково  на роботу,всі бігали у паніці,а я не могла зрозуміти що коїться,поки мені не пояснили все як є: «Свєта у нас  війна! По всім новинам, нас бомблять, бомблять Україну…» Я в той же час подзвонила чоловікові додому: «Саша, війна, увімкни телевізор».

Вдома почався хаос, у дітей паніка. Було прийнято рішення вивезти дітей за кордон. І коли 26 лютого ми попрощались із дітьми, чоловік сказав, що йде служити. І вже 28 лютого він вступив до лав 101 бригади ТРО 68 батальйону що на той час перебував у м.Перечин, де і проходив навчання. А 11 квітня він виїхав на схід у Донецьку область. З того часу він на війні. Був у Харківській області, на Куп’янському напрямку, в Донецькій області, Київській, Черкаській областях. Їхній підрозділ постійно змінює місце дислокації.

Яким було ваше відношення до рішення чоловіка йти воювати?

На той момент я не сказала ані слова проти, про що потім пожалкувала (посміхається). Я сказала, що підтримую його, де б він не був…

На цьому дочка Світлани бере слово, адже бачить, що маму переповнюють емоції:

У тата було чітке бачення: краще я піду туди, ніж війна прийде до нас. Тобто на той момент майже всі чоловіки із заходу України мали таку думку. Це було мотивацією тата, ми говорили з ним про це. Його настрої були для мене зрозумілі, хоч він прямо й не казав, що збирається йти воювати.

За два роки війни чоловік приїжджав додому?

Так, він приїжджав у відрядження, відпустку, приїздив на навчання у Львів, а на вихідні був з нами вдома. Але це рідкісні моменти, адже він постійно там.

Як ви тут, коли він постійно там?

Емоційно дуже важко, бо ми постійно трималися разом. У нас була традиція по вихідним ходити вчотирьох на каву, і в один момент це обірвалося. Коли тато був у Перечині, це сприймалося ще не настільки важко, адже він все ще ніби був поруч біля мами. Ми приїхали із-за кордону 10 квітня, а вже 11 він поїхав на схід. І це був такий удар для нас. Не можу сказати, що до цього звикаєш, просто з цим доводиться миритися, бо по-іншому ніяк.

Ми вчимося жити, – каже Світлана, – так, пройшло вже два роки, це важко, але ми сильні жінки і змушені миритися з цим. Чоловіку я не жаліюся, не розповідаю йому про погане, адже розумію, що йому потрібна моя підтримка. Він ділиться зі мною крихтою того, що у них там відбувається, але я вдячна і  на цьому. Якось розповів  про пильот, від уламків якого, якби не бронежилет,  мого чоловіка могло б вже не бути в живих – один з уламків він привіз додому. 

Саша постійно каже, що у нього все добре. Бувало, що під час розмови по телефону я чула прильоти, шахеди, які пролітали повз, у такі моменти він спокійно і лагідно казав, що зараз передзвонить. І жодного разу не було, щоб не передзвонив. Взагалі він постійно надсилає смс, де б не був і навіть, якщо поганий зв’язок – хоч смайлик, але надішле. Ми категорично проти того, щоб обличчя чоловіка показували у соцмережах, тому завжди прошу всіх не робити цього.

Що вас підтримує та дає сили, коли чоловік на війні?

Мої діти. Якби не вони, я не знаю, як би я це пережила. Підтримка дітей навіть на відстані була дуже важливою. Я розмовляла з ними і розуміла, що маю задля кого жити і триматися.

Коли була перша повітряна тривога і ми були за кордоном, – згадує дочка Тетяна, – я дзвоню мамі й питаю чи була тривога. А вона спокійним голосом каже: «Ні, я нічого не чула, все добре». Тобто вона на відстані оберігала нас від того що коїлося в Україні, але на її жаль інфопростір ніхто не відміняв. Я розуміла, що мама намагається нас таким чином вберегти від поганого, але була вдячна за моменти, коли вона розмовляла з нами і про те, що відбувалося насправді.

Що для вас є на сьогоднішній день найважливішим, чого ви бажаєте?

В першу чергу я мрію, про перемогу, щоб ми жили в мирі, спокої і хлопці та дівчата повернулися додому. А особисто для нас, я хочу щоб наступив наш ранок який був до війни, тобто прокинутись в обіймах коханого, а біля нас щасливі, хоч вже і дорослі діти.

Що б ви хотіли зараз сказати жінкам, яких війна роз’єднала з їхніми чоловіками?

Хочу побажати їм витримки, бо це дуже великий тягар, це дуже важко. Також – сили. Хай кожна черпає цю силу звідки може. Якщо у мене сила – мої діти, щоб забутися трохи – робота, а в когось це може бути творчість, книги, театр, танці, волонетрство і т.д.  Так, триває війна, але є різноманітні джерела, де можна черпати цю силу і триматися далі. Виходьте більше в люди, ви можете ні з ким не спілкуватися, але перебувайте між людьми. Я знаю, інколи не хочеться ні з ким говорити, навіть немає бажання дивитися по сторонам. Просто дивіться на квіти, на річку, захід сонця і вже розумієте, що маєте для чого жити. Бажаю кожній (жінці – ред.) витримки дочекатися закінчення війни. Важко всім і ми повинні розуміти та підтримувати один одного. На сьогоднішній день нам випала тяжка ноша, і як би не казали, що жінки – це слабка стать, але я вважаю, що ми набагато сильніші.

Щоб підтримати родину Світлани Соломінської та її чоловіка, який зараз воює на фронті, в Ужгороді 7 березня пройде благодійний вечір для жінок «ПАНІ». Кошти збираються для чоловіка та його побратимів із 68 батальйону. Сума збору – 200 тисяч гривень. Стати учасником благодійного вечора може кожна. Детальніше про захід за посиланням.