Наш театр – це обличчя Закарпатської області: Рудольф Дзуринець про закулісся Закарпатського драмтеатру

Закарпатський обласний музично-драматичний театр працює та розвивається попри обмежене фінансування та нестачу акторів. Більше того, реалізовує грантові проєкти, поповнився новими обличчями та додатковими сценами. Про успіхи Закарпатського музично-драматичного театру, акторський склад та особистий творчий шлях – Ужгород 24 поспілкувався із керівником театру Рудольфом Дзуринцем.

Довідка: Рудольф Дзуринець був призначений на посаду керівника драмтеатру в червні 2023 року. З його появою пов’язують численні позитивні зміни в роботі театру, а власний творчий та кар’єрний шлях Дзуринця є цікавим прикладом в сучасних українських умовах.

Коли Ви вирішили присвятити своє життя сцені?

Я виховувався у Перечинській школі-інтернаті, ріс без батьків. В інтернаті діяло правило: «виживає сильніший». Тобто той, у кого є амбіції та цілі. В той час я активно займався спортом та брав участь у театральних виставах. Це була реалізація цих амбіцій та внутрішньої мети.

Після закінчення інтернату я пішов вчитися у Перечинську гімназію, а потім перебрався в Ужгород. Приїхав з одним рюкзаком і перші два-три дні ночував на вокзалі. Згодом мені запропонували житло в монашок, яке знаходилося у Новому районі.

Я працював підсобником на будівництві, коли одного дня товариш сказав мені, що в Ужгородському театрі триває прослуховування. Я займався самодіяльністю, мав певний досвід, тому вирішив спробувати.

І мені пощастило. До речі, допоміг паркур. Саме тоді я активно займався паркуром, виконував різні трюки, що й показав у театрі. Вони мене відразу прийняли на випробувальний термін. На той час у мене не було ніякої спеціальної освіти. Вже під час роботи в театрі я пішов вчитися. Зараз у мене три вищі освіти – дві профільні, одна юридична.

Очоливши посаду керівника театру, з якими проблемами довелося зіштовхнутися?

Проблеми театру я знав давно, оскільки працюю тут вже 18 років. Єдиною великою нашою проблемою стала війна, все решта – це питання, які можна вирішити. Коли я прийняв посаду директора драмтеатру, то було враження, ніби взяв мішок зі сміттям, який впродовж року намагався вичистити.

Наразі гадаю, нам все вдається, адже у нас повні зали глядачів.

Як змінився драмтеатр за період війни?

У перші дні повномасштабного вторгнення нас семеро добровольців пішли на фронт. Робота драмтеатру зупилася повністю, не було що показувати, бо ми грали головні ролі – я, Дмитро Сньозик, Олександр Мавріц, Володимир Щобак. Також? Пішли ще хлопці зі світлового, звукового цехів. Після поранення я проходив реабілітацію в Ужгороді, мене звільнили за станом здоров’я, і я відновив свою роботу в театрі.

Наразі наш театр поповнився ВПО, новими обличчями, і ми почали інтенсивно працювати. Зараз справи у нас йдуть краще, ніж у довоєнний  час.

Як це – бути керівником Закарпатського музично-драматичного театру? Вас вважають суворим чи навпаки –  людиною, з якою можна порадитися?

По-різному. Сам по собі я сувора та радикальна людина. По-перше, я критичний до себе, і коли вимагаю щось від самого себе, то апріорі вимагаю це і від колективу. Я вважаю, що у теперішній час, коли хлопці боронять нашу державу під обстрілами, то нити у колективі – це смішно, адже кожен з нас може просто взяти зброю і піти захищати Україну.

У мене одна задача – ми повинні працювати на 100%, а не на 70% чи 80%. Якщо у нас мирне небо над головою, хлопці роблять все для нас на фронті, то ми зобов’язані підтримувати економіку країну, всебічно розвиватися, прославляти та популяризувати культурне мистецтво Закарпатського краю, адже ми найглибший тил, де нічого не відбувається.

Скільки акторів працює в театрі та чи немає браку кадрів?

Зараз у нас працює 48 акторів. Брак кадрів є завжди, не вистачає хлопців, але ми виходимо з цієї ситуації, намагаємося ставити вистави, де більше задіяні жінки. Зараз до нас приєдналася молодь з Академії культури і мистецтв, ми намагаємося підтягувати їх у професійному плані, щоб вони могли виконувати головні ролі.

Яка зараз вартість квитків?

Зараз на прем’єри ціна складає 250-300 гривень, будні дні – 150 гривень. Це Мала і велика сцени. Дитячі казочки у нас по 100 гривень. Також у нас є сцена просто неба – 100-200 гривень, і сцена фоє – 150 гривень.

Як працюється під одним дахом з Маріупольським драмтеатром?

Там є свій керівник. Знаю, що вони приїхали сюди за розпорядженням голови Закарпатської обласної ради, їх перемістили на базу нашого театру. Коли я очолив театр, то у них також змінилося керівництво. Зараз ми нормально працюємо під одним дахом, не заважаємо та намагаємося розуміти один одного. До речі, вони працюють тут вже 2 роки і скоро у нас буде перша спільна вистава – «Венера у хутрі», де гратимуть їхній актор та наша акторка. Прем’єра відбудеться 5 липня на Малій сцені.

На сьогоднішній день, з початку Вашого керівництва, які  найголовніші здобутки Закарпатського драмтеатру ?

Я дуже самокритичний та не люблю вихвалятися, хоча оточуючі і кажуть мені про здобутки. За цей час ми відкрили дві локації – сцена просто неба та сцена фоє. Ми зробили капітальний ремонт Малої сцени  – тепер там є сучасне світлове та звукове обладнання. Також підсвітили наш театр – тепер він єдиний в Україні, який світиться патріотичними синьо-жовтими кольорами.

У перший же день мого керівництва ми приступили до розчищення чагарників, всієї прибудинкової території. З часом зробили протипожежку, яку не можна було доробити 4 роки. Вперше в історії нашого театру ми виграли грант від УКФ, зробили 13 прем’єр за рік.

Нещодавно Ви стали амбасадором Закарпаття. Розкажіть про цю сторону свого життя.

Я займаюся популяризацією театрального мистецтва краю, за його межами та по Україні. Я вже працював над цим. Ми їздили на театральний фестиваль в Румунію, потім в Кошице. У рамках Меморандуму про співпрацю, який був підписаний мною та генеральним директором Кошицького національного театру Ондріон Шоттом, ми їздили до них, а тепер чекаємо їх у себе. Тобто про нас вже знає Європа.

Зараз нас кличуть в Англію, а також в Чехію, але у теперішній час це важко зробити.

Я вважаю, що хто, як не керівники, мають бути амбасадорами, адже це люди, які популяризують свою діяльність та свого колективу в Україні, та за її межами.

Які плани на майбутнє? Чим дивуватиме Закарпатський драмтеатр глядача?

Я завжди всім кажу, що в театрі немає планів, є стратегія розвитку. Я хочу зробити наш театр національним, конкурентоспроможним. Хочу, що б у нашому театрі працівники мали достойну заробітну плату. Поки що ми єдиний театр в Україні з показником найнижчої заробітної плати.  Коли до мене приходять актори з інших театрів і запитують про те, скільки ми готові їм платити, то після почутого просто розвертаються і йдуть геть.

Тобто актори змушені підробляти?

Так. Хтось викладає танці, хтось працює у садочках, веде театральні студії тощо. Я так само два роки тому був заступником директора, актором театру, вів театральну студії при театрі, танцював у філармонії, тобто працював на чотирьох роботах, і мені не вистачало на прожиття.

Я дуже хочу, щоб звернули увагу на наш театр, бо ми реально працюємо, хоч колектив і виснажений. Ми багато донатимо, допомагаємо ЗСУ, велика кількість моїх побратимів ще на фронті. Ми єдиний найбільший театр області, який заслуговує на увагу. Театр – це обличчя області, треба просто, щоб влада це помічала. Ужгородці, краяни давайте не забувати про культурну сторону життя, відвідувати вистави, прем’єри, тим самим підтримувати наших митців і ЗСУ в тому числі.