Романтизм вівчарства має жити: про музей гуцульської бриндзі у Рахові (ФОТО)

Єдиний у світі музей гуцульської бриндзі відкрився у вересні 2020 року. Незважаючи на всі складнощі та заборони того часу, пов’язані з Covid 19, музей працював. А потім почалася війна, яка принесла багато болю, але не змогла забрати у людей головне – віру та бажання зберегти свої традиції. Музей гуцульської бриндзі у Рахові – це про унікальність та романтизм сакрального ремесла гуцулів

Непримітна рожева будівля в кінці вулиці Шевченка у Рахові нічим особливим зовні не відрізняється від інших, тільки вивіска «Музей гуцульської бриндзі» говорить про її значення. Гідеса, членкиня Всеукраїнської Асоціації гідів, Ольга Шкуро привітно зустрічає на вході до подвір’я. На екскурсію бажано записуватися заздалегідь, адже пані Ольга ретельно готується, щоб відвідувачі поринули в атмосферу полонинського високогір’я.

Редакція Ужгород24 цікавиться закарпатською культурою, традиціями та цінностями, тому ми теж навідалися до Ольги Андріївни у гості.

Коли у вас виникла ідея створити музей гуцульської бриндзі і чому?

Ми відкрилися у вересні 2020 року, поштовхом до цього стала участь у проєкті Євросоюзу «Підтримка розвитку системи географічних зазначень в Україні». У Рахові була створена Асоціація виробників традиційних карпатських високогірних сирів і в цю Асоціацію увійшли і гіди. Ми проводили екскурсії на полонини до овечок, ягняток і на різних засіданнях, тренінгах Асоціації дізнавалися, що таке Географічне зазначення продукту. І коли Український культурний фонд (далі УКФ) у 2019 році оголосив конкурс із написання проєктів на отримання грантів, я спочатку дуже хотіла написати проєкт на створення краєзнавчого музею в Рахові. Але потім зрозуміла, що краєзнавчий музей – це дуже широке поняття. І так, як тема вівчарства мені більш близька, тому я назвала свій проєкт «Створення музею гуцульської бриндзі в Рахові». Отримати ґрант від УКФ дуже важко. Тому радість перемоги була безмежною! До кінця літа велася серйозна підготовка. І в серпні ми почали приймати перших відвідувачів, на їхнє прохання. А в День туризму, в вересні, офіційно оголосили про відкриття. Завдяки професійній роботі нашого СММ-спеціаліста (відкриття сторінок музею в Фейсбук, Інстаграм, на Ґугл-карті), нам відразу почали телефонувати різні туроператори, що хочуть до нас в музей. І коли вони приходили, то дуже дивувалися, що ми лише недавно відкрилися, оскільки вже читали про нас багато інформації з різних джерел.

Яка унікальність вашого музею?

Ну почнемо з того, що поки у світі такого музею немає. Я завжди акцентую увагу відвідувачів на тому, що наша гуцульська овеча бриндзя – це такий унікальний продукт, про який варто дізнатися. Це перший продукт в Україні з  Географічним зазначенням. Тут ми відповідно торкаємося теми вівчарства, якому вже понад 500 років. Я кажу, що з часів Колумба у нас майже нічого не змінилося: ручне доїння, порода овець, технологія приготуваня сиру. У той же час треба звертати увагу на те, що світ не стоїть на місці й мають бути певні зміни.

Туристичний потік до та після війни, як він змінився?

Будемо навіть починати з «доковідного» часу, бо з самого вересня 2020 року був дуже строгий карантин, але люди все ж таки відвідували музей. Звичайно, ми дотримувалися всіх карантинних правил. Вже з початком війни ми перестали працювати, дуже багато туристів просили у мене, як у гіда, допомоги, щоб поселитися десь у цьому регіоні. Тоді я почала проводити для ВПО, які вже закріпилися у Рахові, безкоштовні екскурсії.

Я була дуже здивована, як багато було відвідувачів влітку 2023 року, люди приходили з 09:00 години ранку і екскурсії тривали навіть до 19:00 вечора. Було дуже багато військових з родинами, які приїжджали у відпустки, для них я проводила безкоштовні екскурсії. Для наших воїнів ми започаткували акцію «Підвішена бринздя». Її висвітлювали на наших сторінок у соціальних мережах. Тож, можна сказати, що під час війни музей активно працював, а вже десь з кінця жовтня минулого року кількість відвідувачів різко зменшилася. Зараз переважно нашими гостями є жінки з дітьми або чоловіки пенсійного віку, ну і воїни у відпустці.

Відвідувачі вашого музею приїжджають з різних областей України, чи є серед них самі рахів’яни?

Звичайно, активними відвідувачами є учні школи №2. Єдиний мінус нашого музею – це дуже мала площа. Саме тому ми включили і подвір’я до музею, де з лютого по грудень цвітуть квіти та дерева. Для діток у мене є адаптована програма, де є ігрові моменти, конкурси та призи для них. У кінці екскурсії я їх запитую, що вони тут дізналися. Також в роботу музею включаємо екскурсії на полонини. Навесні – до ягняток, а з початком випасу худоби може бути сімейна екскурсія. Тобто знайомство з вівчарством та бриндзею відбувається у музеї, а потім є нагода побачити це на власні очі.

Робота музею напряму повʼязана з таким ремеслом, як вівчарство. Як ви підтримуєте звʼязок з вівчарями, які постачають вам гуцульську продукцію для крамнички музею?

На Зборах Асоціації я уважно слухаю про стан справ, а також їжджу на полонини. До речі, Асоціація розробила правила відвідання полонин. На зборах я акцентую увагу господарів, що музей – це центр реалізації їхньої продукції, адже донедавна люди виготовляли та їли бриндзю для себе, продажів не було, а зараз є можливість продати її туристам.  Фото крамнички музею можна побачити на наших Сторінках. Там, крім продуктів, є вироби місцевих умільців.

У вас один постачальник бриндзі для музею?

Теоретично – це всі члени Асоціації, які можуть привозити свою продукцію, але у пріоритеті є продукція з Географічним зазначенням. У зв’язку з війною, деякі виробники зараз на фронті, тому продукції з Географічним зазначенням, на жаль, не вистачає. Асоціація вирішила, що можемо реалізовувати продукцію інших виробників, але це обов’язково має бути тільки овеча бриндзя, вурда та будз.

Вівчарство – професія, яка зникає, і майбутнє покоління вже навряд чи захоче працювати у цій сфері. Зараз це для сучасної молоді взагалі вважається за сором бути вівчарем. Чи є способи зберегти вівчарство, як гідну професію?

По-перше, я не вважаю, що вівчарство зникає. У сучасної молоді є багато можливостей завдяки безвізу, й багато хто працює за кордоном. Навіть деякі ґазди говорять, що один син з дитинства мені допомагає, а другий каже, що за місяць у Чехії заробить таку суму, як за сезон на полонині. Тому, звісно, спокуси є. Однак, спілкуючись з вівчарями чуємо, що з  початком весни їх вже тягне у гори. Ми бачимо на полонинах малих діток, які з батьками привчаються до вівчарства. Дуже не хочеться, щоб цей процес перервався. Звичайно, умови будуть змінюватися, робота вівчарів буде полегшуватися.

Романтика вівчарства не зникне, якщо держава повернеться обличчям до цих людей і буде підтримувати їх. Ми це відчули на собі у 2020  році. В Рахові відбулося виїзне засідання Закарпатської ОДА, де також були присутні консули Угорщини, Польщі та ін. країни. Тоді гуцульську овечу бриндзю було запропоновано занести до переліку елементів нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. Це свідчить про підтримку вівчарства Рахівщини. Зазвичай виробники з Географічним зазначенням – це не великі заводи, а маленькі виробники. По-друге, тут є ще справа для юристів, щоб вирішити, чи є у нас така професія, як вівчар. Бо на деяких нарадах озвучували, що досі у переліку професій немає такої, як вівчар. Я вважаю, що все йде до того, щоб праця з виготовлення унікальної бриндзі стала більш кваліфікованою та захищеною.

Рахів – найвисокогірніше місто України, тут неймовірна природа, є унікальні місця для туристів. Навіть саме розташування міста вже мало б притягувати подорожуючих, однак, навіть порівнюючи його з Верховиною чи Яремчем, там туристичний потік набагато більший. З чим це повʼязано?

Ми це чудово розуміємо і вважаємо, що не влада повинна розвивати туризм, бо у вищеперерахованих містах ініціативу на себе брали люди. Можу навести два приклади поштовхів до розвитку туризму. Перший приклад, це коли у 2021 році наша Асоціація отримала ще один грант від УКФ для реалізації проекту Культурно-туристичний маршрут «Гуцульські сирні плаї». Цей маршрут передбачає мандрівки не просто будь-куди на полонини, а до тих виробників, які виготовляють сир з Географічним зазначенням: або в Рахівщині до овечок, або у Верховинщині до корів. Це унікальний маршрут в Україні! Якби не війна, то він дуже вдало б розвивався.

Другий приклад – у Рахові, на Лисій горі місцеві підприємці збудували готель, встановили гойдалку над Раховом, також там вже є отара овець і можна придбати їхню продукцію. Тобто так вдало використали локацію, що вона стала ще більш привбливою.

Які плани на майбутнє у вас стосовно популяризації та розширення роботи музею?

Як правило, з планами я не ділюся (ред. сміється). Я написала три проекти на гранти, і вже морально готуюся як до перемоги, так і до поразки. Скажу, що з поразкою можна видихнути, а перемога означає напружену роботу. У один проєкт закладені дуже гарні речі, я буду дуже щаслива, якщо він виграє, а якщо ні, то частину його я реалізую за свої кошти, бо дуже хочу залучати шкільну молодь. Один з проектів був написаний у Закарпатську ОВА, він спрямований на реконструкцію та розширення музею, оскільки наразі сюди вміщається до 10 людей. Тобто буде більший зал для дегустацій, шкільної активності і багато чого іншого.  Цими планами можна ділитися, оскільки вони є логічними у розвитку роботи музею.

Ольга Шкуро наголошує всім, хто навідується до музею, що правильно говорити саме гуцульська овеча бриндзЯ – це означає, що вона з овечого молока, бо гуцульська коров’яча бриндзА готується з коров’ячого. Зараз музей гуцульської бриндзі активно розвивається, його встигли відвідати вже громадяни 18 країн світу, а також наші співвітчизники зі всіх областей.

Бриндзя готується вдома, переважно жінками. Вівчарі готують на полонині сир будз і вурду.