![Світлана і Тетяна](https://uzhgorod24.com/wp-content/uploads/2024/02/Svitlana-i-Tetyana.jpg)
Кохання, сім’я, дружба, щастя – це все не може забрати навіть війна. І Соломінська Світлана з донькою Тетяною поділилися тим, про що варто говорити, як би важко не було.
Тендітна та водночас сильна Світлана тримає за руку свою 21-річну доньку, яка останні два роки служить її опорою, вони вже не заглядають в далеке майбутнє, очікують тільки закінчення війни в Україні, адже тоді тато і люблячий чоловік повернеться додому.
Світлана поділилася з редакцією Ужгород24 їхньою історією, адже поки коханий на війні, вона продовжує допомагати йому в тилу – донатити, збирати, розповідати про необхідність підтримувати та допомагати тим, хто захищає нашу країну.
Олександр Соломінський прийняв рішення піти добровольцем через 2 дні після початку повномасштабного вторгнення, 26 лютого 2022 року. Це рішення було емоційно складним для родини, але дружина Світлана не суперечила.
![](https://uzhgorod24.com/wp-content/uploads/2024/02/PANI1-1024x768.jpg)
Ваш чоловік має військовий досвід?
Ні, досвіду взагалі не мав, не служив, можна сказати армія завжди його оминала. Проте він виріс у сім’ї військового і розумів поняття служби. Коли почалася повномаштабна війна, через два дні він повідомив що йде служити.
Ми не очікували війни. 24 лютого мене викликали достроково на роботу,всі бігали у паніці,а я не могла зрозуміти що коїться,поки мені не пояснили все як є: «Свєта у нас війна! По всім новинам, нас бомблять, бомблять Україну…» Я в той же час подзвонила чоловікові додому: «Саша, війна, увімкни телевізор».
Вдома почався хаос, у дітей паніка. Було прийнято рішення вивезти дітей за кордон. І коли 26 лютого ми попрощались із дітьми, чоловік сказав, що йде служити. І вже 28 лютого він вступив до лав 101 бригади ТРО 68 батальйону що на той час перебував у м.Перечин, де і проходив навчання. А 11 квітня він виїхав на схід у Донецьку область. З того часу він на війні. Був у Харківській області, на Куп’янському напрямку, в Донецькій області, Київській, Черкаській областях. Їхній підрозділ постійно змінює місце дислокації.
Яким було ваше відношення до рішення чоловіка йти воювати?
На той момент я не сказала ані слова проти, про що потім пожалкувала (посміхається). Я сказала, що підтримую його, де б він не був…
На цьому дочка Світлани бере слово, адже бачить, що маму переповнюють емоції:
У тата було чітке бачення: краще я піду туди, ніж війна прийде до нас. Тобто на той момент майже всі чоловіки із заходу України мали таку думку. Це було мотивацією тата, ми говорили з ним про це. Його настрої були для мене зрозумілі, хоч він прямо й не казав, що збирається йти воювати.
За два роки війни чоловік приїжджав додому?
Так, він приїжджав у відрядження, відпустку, приїздив на навчання у Львів, а на вихідні був з нами вдома. Але це рідкісні моменти, адже він постійно там.
Як ви тут, коли він постійно там?
Емоційно дуже важко, бо ми постійно трималися разом. У нас була традиція по вихідним ходити вчотирьох на каву, і в один момент це обірвалося. Коли тато був у Перечині, це сприймалося ще не настільки важко, адже він все ще ніби був поруч біля мами. Ми приїхали із-за кордону 10 квітня, а вже 11 він поїхав на схід. І це був такий удар для нас. Не можу сказати, що до цього звикаєш, просто з цим доводиться миритися, бо по-іншому ніяк.
Ми вчимося жити, – каже Світлана, – так, пройшло вже два роки, це важко, але ми сильні жінки і змушені миритися з цим. Чоловіку я не жаліюся, не розповідаю йому про погане, адже розумію, що йому потрібна моя підтримка. Він ділиться зі мною крихтою того, що у них там відбувається, але я вдячна і на цьому. Якось розповів про пильот, від уламків якого, якби не бронежилет, мого чоловіка могло б вже не бути в живих – один з уламків він привіз додому.
Саша постійно каже, що у нього все добре. Бувало, що під час розмови по телефону я чула прильоти, шахеди, які пролітали повз, у такі моменти він спокійно і лагідно казав, що зараз передзвонить. І жодного разу не було, щоб не передзвонив. Взагалі він постійно надсилає смс, де б не був і навіть, якщо поганий зв’язок – хоч смайлик, але надішле. Ми категорично проти того, щоб обличчя чоловіка показували у соцмережах, тому завжди прошу всіх не робити цього.
Що вас підтримує та дає сили, коли чоловік на війні?
Мої діти. Якби не вони, я не знаю, як би я це пережила. Підтримка дітей навіть на відстані була дуже важливою. Я розмовляла з ними і розуміла, що маю задля кого жити і триматися.
Коли була перша повітряна тривога і ми були за кордоном, – згадує дочка Тетяна, – я дзвоню мамі й питаю чи була тривога. А вона спокійним голосом каже: «Ні, я нічого не чула, все добре». Тобто вона на відстані оберігала нас від того що коїлося в Україні, але на її жаль інфопростір ніхто не відміняв. Я розуміла, що мама намагається нас таким чином вберегти від поганого, але була вдячна за моменти, коли вона розмовляла з нами і про те, що відбувалося насправді.
Що для вас є на сьогоднішній день найважливішим, чого ви бажаєте?
В першу чергу я мрію, про перемогу, щоб ми жили в мирі, спокої і хлопці та дівчата повернулися додому. А особисто для нас, я хочу щоб наступив наш ранок який був до війни, тобто прокинутись в обіймах коханого, а біля нас щасливі, хоч вже і дорослі діти.
Що б ви хотіли зараз сказати жінкам, яких війна роз’єднала з їхніми чоловіками?
Хочу побажати їм витримки, бо це дуже великий тягар, це дуже важко. Також – сили. Хай кожна черпає цю силу звідки може. Якщо у мене сила – мої діти, щоб забутися трохи – робота, а в когось це може бути творчість, книги, театр, танці, волонетрство і т.д. Так, триває війна, але є різноманітні джерела, де можна черпати цю силу і триматися далі. Виходьте більше в люди, ви можете ні з ким не спілкуватися, але перебувайте між людьми. Я знаю, інколи не хочеться ні з ким говорити, навіть немає бажання дивитися по сторонам. Просто дивіться на квіти, на річку, захід сонця і вже розумієте, що маєте для чого жити. Бажаю кожній (жінці – ред.) витримки дочекатися закінчення війни. Важко всім і ми повинні розуміти та підтримувати один одного. На сьогоднішній день нам випала тяжка ноша, і як би не казали, що жінки – це слабка стать, але я вважаю, що ми набагато сильніші.
Щоб підтримати родину Світлани Соломінської та її чоловіка, який зараз воює на фронті, в Ужгороді 7 березня пройде благодійний вечір для жінок «ПАНІ». Кошти збираються для чоловіка та його побратимів із 68 батальйону. Сума збору – 200 тисяч гривень. Стати учасником благодійного вечора може кожна. Детальніше про захід за посиланням.
![](https://uzhgorod24.com/wp-content/uploads/2024/02/PANI-2-1024x768.jpg)
Залишити відгук